Нетутешній: повість – Сайко О. – АКАДЕМІЯ (105308)

“Гнітюча самотність притискає його до землі._x000D_
І тільки мова годинників,_x000D_
яку він читає як віщі знаки,_x000D_
спонукає дивитися високо в час._x000D_
І відчувати його._x000D_
А ремесло годинникаря тримає за життя._x000D_
З народження недолюблений,_x000D_
він чекає на любов. Несміливо шукає її._x000D_
Іноді — на межі з утратою гідності._x000D_
Одного разу він безоглядно довіряється_x000D_
дівчині з очима,_x000D_
в яких десяток прожитих життів._x000D_
І сподівається, що знайшов те, чого прагнув._x000D_
Але жорстокі обставини_x000D_
вщент розбивають ілюзії._x000D_
Залишають неприкаяною його любов._x000D_
Змушують порвати з минулим._x000D_
Розрубати залежність_x000D_
від оманливого й жорстокого часу._x000D_
Позбутися всього,_x000D_
що зробило життя нестерпним._x000D_
А час робить своє. Наздоганяє, коли він,_x000D_
зневірившись, уже нічого не чекає._x000D_
І ні на що не сподівається._x000D_
Час повертає надію…”