Волоцюги: повість – Сайко О. – АКАДЕМІЯ (105266)

Щотижня зі сходом сонця Назар поволі простував до старої колії. Вона тяглася далеко за містом, немов соромилася перетинати своїми незугарними рейками чепурні вулички, боялася зіпсувати усталену гармонію затишку і спокою. Мабуть, більшість мешканців міста, зачувши віддалені, важкі, приглушено-ритмічні й тужні звуки потяга, ніби далеке рокотання грому, здивовано стенали плечима або здіймали брови, не тямлячи, що це. Далеко не всім спадало на думку, що так стукотять колеса потяга. Та й мало хто пам’ятав про те, що за містом є залізниця. Справді, стара колія, яка з’явилася невідомо коли (цього вже ніхто не міг достеменно пригадати), видавалася безглуздям — товарняк проходив повз цю малесеньку станцію лише раз на тиждень. Невдоволено гуркотів, тяжко зітхав і сопів, марно намагаючись збагнути, чого раптом машиністові заманулося гнати його в цю глушину, де навіть немає нормального пристанку.